Українські атаки на російські нафтопереробні заводи стали значно точнішими, а кількість уражень на одному підприємстві помітно зросла. Водночас Росія продовжує масовані удари по Україні, хоча її ракетне виробництво стикається з обмеженнями, а пускові установки дедалі частіше стають цілями Сил оборони.

Авіаційний експерт Костянтин Криволап в ефірі 24 Каналу пояснив, як нові технології допомагають українським дронам точніше вражати російські об'єкти та чому боротьба засобів РЕБ постійно змінюється. Він також оцінив реальні можливості російського ракетного виробництва, розповів про причини відмови від "Кинджалів" і втрати комплексів С-300 та С-400.

популярні відео

Чому українські дрони стали точніше бити по НПЗ

Тактика українських далекобійних ударів по Росії, схоже, змінилася. Якщо раніше після атаки на НПЗ виникало кілька осередків займання, то тепер їх може бути понад десять, а безпілотники зосереджуються на одному підприємстві. Із чим пов'язані ці зміни та наскільки вони ефективні?

Передусім змінилися наші можливості. Якщо згадати, як ми атакували російські об'єкти раніше, то головним завданням було хоча б долетіти до цілі.

Росіяни чинили серйозний опір, використовували протиповітряну оборону та засоби радіоелектронної боротьби. І якщо безпілотнику вдавалося подолати цей захист, залишалося сподіватися, що він у щось влучить.

Це міг бути резервуар, трубопровід або інше обладнання. Головне, щоб виникла пожежа й підприємство зазнало пошкоджень.

Але довго працювати за таким принципом неможливо. Потрібно не просто доставити безпілотник до об'єкта, а забезпечити точне ураження потрібної цілі.

Наші конструктори, інженери та військові навчилися розв'язувати це завдання. Зараз ми працюємо над тим, щоб влучання були контрольованими.

В одних випадках для цього використовують різні засоби зв'язку, а в інших – технології штучного інтелекту, які допомагають довести дрон до визначеної цілі.

Наприклад, система заздалегідь отримує фотографічне зображення об'єкта. Штучний інтелект навчають розпізнавати його, і коли безпілотник наближається до місця атаки, він може визначити потрібну ціль та досить точно її вразити.

Ці технології постійно вдосконалюються. Але не варто думати, що ми одного разу знайшли успішне рішення й тепер воно працюватиме без змін.

Росіяни також адаптуються. Щойно ми вдосконалюємо свої системи, вони починають шукати способи протидії, після чого нам знову доводиться змінювати техніку.

Хороший приклад – боротьба засобів радіоелектронної боротьби.

Нещодавно фахівець із радіотехнологій Сергій Флеш повідомляв про завершення випробувань своєрідного купола РЕБ над Києвом. Це не одна установка, а цілий комплекс систем, які працюють разом.

Вони можуть блокувати відеосигнал і канал керування безпілотниками. Унаслідок цього дрон, який втратив зв'язок із оператором, продовжує рухатися за заздалегідь закладеним алгоритмом, наприклад прямолінійно.

Росіяни намагаються застосовувати подібні засоби проти наших дронів. Вони глушать сигнали, намагаються відхилити безпілотники від маршруту та завадити точному наведенню.

Тому ця боротьба триває вже багато місяців зі змінним успіхом. Приблизно кожні два-три місяці з'являються нові способи наведення та протидії, і обидві сторони змушені постійно вдосконалювати свої системи.

Точніші удари по російських НПЗ стали результатом цієї роботи. Але подальша ефективність залежатиме від того, наскільки швидко ми зможемо адаптуватися до нових засобів захисту противника.

Скільки ракет Росія здатна виробляти насправді

За даними Міноборони, у жовтні Сили оборони знищили понад 8 тисяч російських ракет і дронів, не враховуючи атаки на прифронтові громади. Водночас оцінки ГУР щодо виробництва ракет не завжди збігаються з кількістю фактичних пусків. Чим це пояснюється та які можливості Росія має для масованих ударів?

Нещодавно Головне управління розвідки оприлюднило дані про виробничі можливості росіян щодо різних типів ракет. І цифри там справді дуже серйозні.

Якщо орієнтуватися лише на ці показники, може скластися враження, що ситуація для нас буде надзвичайно складною. Хоча вона й без того залишається важкою.

Але потрібно розуміти, кому насамперед адресовані такі повідомлення.

Я вважаю, що значною мірою вони спрямовані на наших партнерів у Європі та Сполучених Штатах.

Для американців це нагадування про масштаб російської загрози. Адже вони бачать, скільки балістичних ракет потенційно може виробляти Росія, і водночас розуміють, наскільки обмеженою залишається кількість перехоплювачів PAC-3 MSE.

Навіть якби ці ракети постачали виключно Україні, їх усе одно було б недостатньо для протидії всім потенційним російським пускам.

Є й окремий сигнал європейським партнерам. Вони створили коаліцію FREYJA для розвитку протибалістичного захисту Європи, але просуваються в цьому напрямку надто повільно.

Ми ж уже зробили свою частину роботи. Україна створила власну ракету, яку ще потрібно оснастити бойовою частиною, інтегрувати з командним пунктом і відповідними радарами.

Цю роботу можна було б проводити значно швидше. Якби необхідні рішення ухвалили ще у вересні, то до грудня вже можна було б перейти до початкових перевірок сумісної роботи елементів системи.

Але Європа дуже повільно розгортає такі проєкти. Водночас Україну атакують щодня, тому часу на тривале очікування немає.

Навіть якщо американцям вдасться домовитися з Грецією та Іспанією про передавання Україні ракет або систем PAC-2, це не розв'яже проблему захисту від балістики. Для цього потрібні відповідні протибалістичні засоби.

Тепер щодо цифр ГУР. Я вважаю, що вони відображають виробничі можливості, на які самі росіяни хотіли б вийти.

Але потенційна спроможність виробляти певну кількість ракет і реальний результат роботи підприємств – не одне й те саме.

Візьмемо Х-101.

За наведеними ГУР даними, росіяни можуть виробляти приблизно 80 таких крилатих ракет на місяць. У липні вони навіть запустили 87 Х-101, але це не означає, що всі ці ракети виготовили протягом одного місяця.

Я підрахував кількість пусків за рік – із листопада минулого року до жовтня нинішнього. Виявилося, що в середньому росіяни використовували приблизно 52 ракети Х-101 на місяць.

Тобто фактичне застосування не досягає тих показників, які фігурують в оцінках потенційного виробництва.

Схожа ситуація і з ракетами для комплексів "Іскандер-М". Росіяни хотіли б виробляти щонайменше 60 таких ракет щомісяця, але їхні можливості обмежуються не лише станом підприємств остаточного складання.

Ми постійно завдаємо ударів по різних ланках російського військово-промислового комплексу.

Це підприємства, пов'язані з виробництвом вибухових речовин, хімічної продукції, синтетичних каучуків, електроніки та інших компонентів, потрібних для виготовлення ракет.

Зокрема, синтетичні каучуки використовують у виробництві складників твердопаливних ракетних двигунів. Тому пошкодження відповідних підприємств може впливати на можливості росіян виготовляти нові ракети.

Удари по таких виробництвах обмежують темпи, яких Росія прагне досягти, навіть якщо окремі заводи остаточного складання залишаються працездатними.

Крім того, ми знищуємо не лише ракети та промислові об'єкти. Українські спеціальні підрозділи полюють на установки, з яких росіяни здійснюють пуски.

Це стосується оперативно-тактичних комплексів "Іскандер", а також пускових установок С-300 і С-400, які противник використовує для ударів по Україні.

Росіяни мають запаси старих зенітних ракет, які переобладнують для такого застосування. За моїми оцінками, вони можуть переробляти приблизно 50 ракет, а загальний залишок придатних для цього виробів становить близько 350.

Тому навіть коли Росія має певні виробничі можливості, це ще не означає, що вона здатна безперешкодно використовувати всю виготовлену зброю.

Чому Росія зробила ставку на "Іскандери" замість "Кинджалів"

Що стосується виробництва "Іскандер-М", то у квітні – травні цього року, за моїми оцінками, росіяни виготовляли приблизно 40 – 45 ракет на місяць.

Згодом вони змінили підхід і, як я вважаю, відмовилися від виробництва "Кинджалів", зосередивши відповідні ресурси на "Іскандерах".

Причина полягає в особливостях цих ракет і проблемах, які виникли в росіян під час їхнього застосування проти України.

"Кинджал" та "Іскандер-М" мають багато спільного. Основна відмінність у тому, що один запускають із літака, а інший – із наземної пускової установки.

Проте траєкторії їхнього польоту відрізняються.

"Іскандер-М" летить балістичною траєкторією, а наприкінці польоту рухається до цілі згори вниз.

У "Кинджала" інша ситуація. Значну частину маршруту він проходить за більш горизонтальною траєкторією, а потім має змінити положення та перейти до пікірування на ціль.

Саме під час цього маневру, за моєю оцінкою, виникають проблеми з точністю наведення.

Ракеті потрібно уточнити власне положення, зокрема за супутниковими навігаційними сигналами. І тут починають працювати українські засоби радіоелектронної боротьби.

Вони можуть заважати точному визначенню координат, через що ракета відхиляється від запланованої цілі.

Росіяни тривалий час намагалися розв'язати цю проблему, але, на мою думку, так і не змогли досягти потрібного результату.

Зрештою вони вирішили, що "Кинджал" недостатньо ефективний проти української протидії, а компоненти, які використовували для його виробництва, доцільніше спрямувати на "Іскандер-М".

Особливо це стосується радіоелектронного обладнання, адже відповідні системи цих ракет досить близькі за своїм призначенням.

Завдяки такому перерозподілу ресурсів Росія, за моїми підрахунками, змогла збільшити виробництво "Іскандер-М" приблизно до 55 – 60 ракет на місяць.

Але навіть нарощування виробництва не усуває іншої проблеми – небезпеки для пускових установок.

Ми бачимо, що останнім часом росіяни намагаються запускати балістичні ракети за дуже короткий проміжок часу.

Це не обов'язково пов'язано з бажанням перевірити швидкість реакції української протиповітряної оборони. Насамперед вони бояться втратити власні установки.

Під час підготовки до пуску техніка певний час залишається на позиції. Якщо українські військові виявляють її, то можуть завдати удару ще до завершення роботи.

Тому росіяни намагаються здійснити всі запуски протягом п'яти – десяти хвилин і негайно залишити позицію.

Наприклад, якщо застосовують С-300 або С-400, то можуть використовувати дві пускові установки, щоб швидко випустити приблизно вісім ракет.

Після цього розрахунки намагаються якомога швидше відійти, адже знають, що за ними полюють українські військові.

За моїми спостереженнями, Сили оборони знищують у середньому одну-дві такі пускові установки щотижня.

Були й випадки, коли росіяни вже готувалися виходити на стартові позиції, але зрештою відмовлялися від пусків.

Вони розуміли, що в повітрі перебуває багато українських безпілотників, які потенційно можуть бути перенаправлені на виявлену установку.

Отже, можливості Росії завдавати ракетних ударів обмежує не лише виробництво боєприпасів. Противник також змушений враховувати ризик втрати техніки, необхідної для їхнього застосування.

Наскільки критичними стали втрати С-300 та С-400

Українські військові регулярно знищують російські пускові установки. Чи існує для Росії межа втрат, після якої ситуація може стати катастрофічною?

Знаєте, раніше багато хто вважав, що великі людські втрати змусять Росію зупинитися.

Згадували радянську війну в Афганістані, де загинуло приблизно 15 тисяч військових. Потім припускали, що 50 тисяч загиблих у нинішній війні вже стануть для Кремля критичною цифрою.

Але Росія давно перевищила ці показники й продовжує воювати.

Путіна, Генеральний штаб і російське військове керівництво людські втрати, схоже, не зупиняють. Поки в них є техніка, вони намагатимуться її використовувати.

Тому я вважаю, що оцінювати можливості противника потрібно насамперед за залишками озброєння та здатністю його поповнювати.

На початку повномасштабного вторгнення Росія, за моїми оцінками, мала приблизно 1200 комплексів С-300 та трохи більше ніж 50 комплексів С-400.

Вони були розподілені між відповідними полками й становили важливу частину російської системи протиповітряної оборони.

Тепер ситуація значно змінилася.

За моїми підрахунками, кількість С-300 скоротилася приблизно до 50 комплексів. При цьому Росія більше не виробляє ці системи, тому компенсувати їхні втрати новими виробами не може.

Щодо С-400, то їхня загальна кількість, за моїми оцінками, залишається приблизно на попередньому рівні – близько 50 комплексів.

Але тут є важлива деталь: росіяни продовжують їх виготовляти.

Щороку вони виробляють приблизно шість – вісім нових С-400. Проте ці поставки значною мірою компенсують втрати, яких система російської ППО зазнає від українських ударів.

Якщо підрахувати результати за чотири-п'ять років, то, за моїми оцінками, ми знищили приблизно 35 – 37 комплексів С-400.

І це вже дуже відчутні втрати.

Особливо добре їхні наслідки видно в окупованому Криму.

Росіяни раніше розміщували С-400 в районі Феодосії, зокрема для прикриття важливих об'єктів і Кримського мосту.

Але після численних українських ударів по цих системах противник почав змінювати підхід до їхнього розташування.

Росія вже не може безперешкодно тримати комплекси на позиціях, де вони стають доступними для наших засобів ураження.

Я також нагадаю про крейсер "Москва", який забезпечував протиповітряне прикриття західного узбережжя Криму.

Його корабельна система ППО не змогла запобігти ураженню українськими ракетами "Нептун", після чого крейсер затонув.

Росія втратила важливий елемент захисту своїх сил у Чорному морі. А подальше знищення наземних зенітних комплексів ще більше ускладнило прикриття окупованого півострова.

Тому втрати С-300 і С-400 мають значення не лише самі по собі.

Що менше таких комплексів залишається, то складніше росіянам одночасно захищати власні об'єкти, прикривати війська та використовувати відповідні пускові установки для атак по Україні.

Поки Росія має достатньо техніки, вона продовжуватиме воювати. Але відновлювати втрачені системи стає дедалі складніше, особливо коли Україна одночасно знищує і готове озброєння, і підприємства, необхідні для його виробництва.

Костянтин Криволап про удари по НПЗ Росії: дивіться відео