Що полякам, що українцям непросто поглянути на цю трагедію без національних міфів, натрапляючи на незручну правду. Але розуміння тих глибинних процесів є критично важливим для того, щоб розірвати коло історичних травм і запобігти повторенню подібних катастроф у майбутньому. Тож 24 Канал розповість про все це трохи докладніше.

Чому з родючої землі Волині проросло насіння ненависті?

Міжвоєнна Волинь, яка після Ризького мирного договору 1921 року опинилася у складі Другої Речі Посполитої, була регіоном разючих соціальних та економічних контрастів. Українське селянство, що становило абсолютну більшість населення регіону, близько двох третин, страждало від гострого земельного голоду, архаїчних методів землеробства та хронічних злиднів, які значно посилилися під час Великої депресії 1930-х років. Натомість політика Варшави була спрямована на зміцнення польської присутності через програму так званого осадництва – роздачі найкращих угідь ветеранам польської армії та лояльним до центральної влади колоністам.

Відтак соціальна прірва надзвичайно швидко набувала етнічного забарвлення, переростаючи у міжнаціональну ворожнечу. Польський осадник чи урядовець асоціювався в очах місцевого українця не просто з представником іншої нації, а з несправедливим землевласником, який відібрав життєво необхідний ресурс для виживання родини. І тут важливо розуміти, що економічну маргіналізацію українців супроводжувала жорстка культурна ізоляція – масові закриття українських шкіл, обмеження доступу до престижних державних посад та відверта дискримінація у судах.

У підсумку Волинь фактично перетворилася на класичну внутрішню колонію, де соціальна несправедливість щодня підживлювала глухе роздратування та відчуття безвиході. І коли почалася Друга світова війна й звичний держапарат повністю знищили окупаційні режими, той накопичений десятиліттями соціальний гнів вирвався назовні. Відсутність легальних механізмів розв'язання конфліктів та тотальний колапс правоохоронної системи призвели до того, що вила, коси та сокири стали єдиним "аргументом" у відчайдушній боротьбі за землю та фізичне виживання.

Хто винен у Волинській трагедії 1943 року: дивіться відео imtgsh

Утім, сама соціальна напруга навряд чи вилилася б у настільки масштабну криваву трагедію без цілеспрямованої політичної радикалізації обох сторін конфлікту – а річ у тім, що політичний клімат Європи 1930-х років був глибоко отруєний ідеями інтегрального націоналізму та авторитаризму. Та все ж найстрашнішим каталізатором безпрецедентного політичного насильства стала подвійна окупація волинських земель – спочатку радянська, а потім нацистська.

Як геополітичні ігри та радикальні ідеології перетворили сусідів на ворогів?

Спершу польський уряд, особливо після смерті Юзефа Пілсудського, перейшов до жорсткої політики примусової асиміляції та репресій, апогеєм яких на сусідній Холмщині та Підляшші стало масове руйнування православних церков у 1938 році. Це відлунило гнівом по всій Волині та лише ще більше наїжачило український підпільний рух опору. Водночас Організація українських націоналістів (ОУН) запропонувала просту, але безжальну формулу здобуття незалежності, де абсолютно не було місця для компромісів з іншими етносами чи політичними опонентами.

Потім жорстокий радянський терор 1939 – 1941 років фізично знищив традиційні еліти, лідерів місцевих громад, священників та інтелігенцію обох народів, залишивши суспільство без моральних авторитетів та факторів стримування. Депортації до Сибіру та масові розстріли у тюрмах НКВС посіяли атмосферу тотальної параної, страху та взаємних звинувачень у колабораціонізмі. А після цього ще й нацистська окупація принесла на ці землі індустріалізоване вбивство – Голокост, який відбувався на очах у місцевого населення.

Хто довів до кипіння Волинь у 1943 році: дивіться відео Document_history

Німецька окупаційна адміністрація свідомо та цинічно використовувала тактику "розділяй і володарюй", нацьковуючи українську допоміжну поліцію на поляків, а польську на українців. До того ж щоденне споглядання масових страт євреїв призвело до катастрофічної бруталізації місцевого населення. Насильство стало абсолютною нормою, а людське життя втратило будь-яку цінність. Тож, на жаль, у цьому хаотичному вакуумі, де панував лише закон джунглів, ідея превентивного удару по іншій нації для забезпечення вигідних повоєнних кордонів знайшла свій кривавий вияв.

Безпосереднім каталізатором кривавої розв'язки стала весна 1943 року. Тоді близько 5 тисяч українців зі зброєю покинули службу у німців і перейшли до лав Української повстанської армії (УПА) та інших формувань – у відповідь нацисти масово набрали на їхнє місце поляків, що миттєво перевело конфлікт у фазу відкритої війни. Керівництво УПА на Волині розпочало масштабну антипольську акцію для "очищення" території. Зі свого боку польське підпілля (Армія Крайова) та бази самооборони вдалися до жорстоких відплатних акцій, у яких гинули тисячі мирних українців. Звісно, масла у вогонь постійно підливали й радянські партизани – вони свідомо провокували зіткнення та часто співпрацювали з польськими загонами, що в очах українського підпілля робило поляків "союзниками більшовиків".

Тобто Волинська трагедія 1943 року стала не раптовим спалахом незрозумілого божевілля, а логічним, хоч і жахливим наслідком багаторічної політики приниження, радикалізації та цілеспрямованого руйнування будь-яких державних інституцій, що мали б захищати базове право людини на життя. Щоб остаточно перегорнути цю болючу сторінку та гідно вшанувати пам'ять загиблих, сьогодні між Україною та Польщею триває процес пошуку компромісів та ексгумації жертв – але попереду ще точно довгий шлях.