У Франції з'явився ще один серйозний претендент на президентське крісло, причому з доволі незвичною позицією як для місцевих лівих.

11 жовтня депутат Європарламенту Рафаель Глюксманн переміг на праймеріз від соціал-демократів, набравши понад 66% голосів, та офіційно став їхнім кандидатом на президентських виборах 2027 року.

Отже, поки частина французьких лівих на чолі з Жаном-Люком Меланшоном продовжує активно загравати з Москвою, Глюксманн відкрито виступає за поразку Росії, підтримує військову допомогу Україні та закликає Європу діяти розсудливо та нарешті позбутися залежності від США. Причому його підтримка України почалася задовго до повномасштабного російського вторгнення.

24 Канал дослідив біографію Рафаеля Глюксманна, щоб розібратися, як сформувалися його погляди, який політичний шлях він пройшов та чи зможе Глюксманн перемогти ультралівих та ультраправих фанатів Росії у боротьбі за Єлисейський палац?

популярні відео

Від Помаранчевої революції до Європарламенту: політичний шлях Рафаеля Глюксманна

Рафаель Глюксманн народився 15 жовтня 1979 року в передмісті Парижа, у родині відомого французького філософа Андре Глюксманна. Глюксманн-старший поруч з такими титанами думки як Бернар-Анрі Леві та Ален Фінкілкрат був яскравим представником нової школи франузької філософії – Nouveaux philosophes .

Батько Рафаеля свого часу одним із найвідоміших французьких критиків комунізму, радянського тоталітаризму та авторитарних режимів. Згодом ці переконання він активно передавав синові.

Щоправда, родина Глюксманнів має безпосередній зв'язок з комуністами, і що особливо цікаво – з Україною. Дід майбутнього кандидата у президенти – Рубін Глюксманн – народився у 1889 році в Чернівцях, які тоді входили до складу Австро-Угорщини. Згодом він став переконаним комуністом і навіть працював агентом радянської розвідки за часів Сталіна.

У 1940-му році його заарештували британці за підозрою у шпигунстві, але до суду справа так і не дійшла – Рубін загинув після того, як німецький підводний човен потопив корабель, яким його перевозили до Канади. Особливо цікаво, що сам Рафаель дізнався подробиці цієї історії лише завдяки журналістському розслідуванню, яке згодом лягло в основу документального фільму про його родину.

Втім попри таке двозначне минуле діда, у родинному будинку Глюксманнів регулярно збиралися політичні дисиденти, правозахисники та інтелектуали з різних кутків світу.

Серед гостей були майбутній президент Чехії Вацлав Гавел, французький філософ Бернар-Анрі Леві та російська журналістка українського походження Анна Політковська, яку у 2006 році вбили в Москві після багаторічних розслідувань воєнних злочинів росіян у Чечні та критики Рамзана Кадирова.

Причому родина Глюксманнів не лише приймала відомих гостей, а й давала прихисток людям, які тікали від політичних переслідувань. Тож майбутній політик із дитинства був знайомий із тими, хто на власному досвіді знав, що таке диктатура та репресії.Отже майбутній французський політик із дитинства був знайомий із людьми, які з власного досвіду розуміли, що таке диктатура та політичні репресії.

Після закінчення Паризького інституту політичних досліджень Глюксманн спершу подався в журналістику. У 2004-му році він став одним із творців документального фільму про геноцид тутсі в Руанді та роль Франції у тих подіях. А наприкінці того ж року вирушив до України, де якраз розгорялася Помаранчева революція. Цей візит врешті вилився у ще один документальний фільм, присвячений боротьбі українців проти фальсифікації президентських виборів.

Цікаво, перший відчутний політичний досвід Глюксманн отримав не у Франції, а в Грузії. Після російського вторгнення 2008-го року він приєднався до команди президента Міхеїла Саакашвілі та став його радником із питань євроінтеграції. Зокрема, допомагав грузинській владі налагоджувати відносини із західними партнерами та просувати інтереси Тбілісі в Європі.

Саме у Грузії Рафаель Глюксманн познайомився зі своєю майбутньою дружиною Екою Згуладзе, яка на той час була заступницеюі міністра внутрішніх справ. Вже у 2011-му році в подружжя народився син (втім, стосунки зберегти пара не змогла і згодом розлучилася).

Українцям пані Згуладзе може бути знайома завдяки реформі Національної поліції України, над якою вона працювала вже після Революції Гідності.

Рафаель Глюксманн та Ека Згуладзе / фото з родинного архіву політика

Зрештою, саме досвід роботи у Грузії остаточно укорінив у Рафаелі Глюксманні усвідомлення прямої загрози російського імперіалізму. А коли наприкінці 2013 року в Україні розпочався Євромайдан, Глюксманн знову вирушив до Києва. Цього разу він уже не просто спостерігав за революцією як документаліст, а безпосередньо долучився до протестів, які згодом визначили його подальшу політичну позицію.

Соціал-демократ проти Кремля: чому Рафаель Глюксманн підтримує Україну

Що особливо важливо, на відміну від багатьох європейських політиків, до яких усвідомлення загрози з боку Росії дійшло лише з початком повномасштабного вторгнення, Рафаель Глюксманн попереджав про небезпеку ще задовго до цього.

Причому для нього підтримка України – не просто про солідарність з жертвою агресії, а має безпосередній зв'язок з національними інтересами самої Франції. Адже, на переконання політика, українці сьогодні фактично стримують російську армію від подальшого просування в Європу.

Свою позицію Глюксманн особливо чітко сформулював у лютому 2026-му року, до четвертих роковин повномасштабного вторгнення. Тоді він наголосив, що європейці підтримують Україну не лише через порушення Росією міжнародного права, а насамперед тому, що вона стала першою лінією оборони самої Європи. І якщо український спротив зазнає поразки, наступною жертвою російської агресії можуть стати вже держави ЄС та НАТО.

Звідси й доволі конкретні вимоги Глюксманна до європейських урядів. Він послідовно виступає за збільшення постачання зброї Україні, посилення санкцій проти Москви та використання заморожених російських активів на користь української оборони.

На додачу, політик активно критикує залежність Євросоюзу від Сполучених Штатів. Особливим тригером стало повернення Дональда Трампа до Білого дому із усіма подальшими конфліктами між Брюсселем та Вашингтоном. Глюксманн наполягає, що Європа має створити власну оборонну систему, незалежну від політичних настроїв у США.

Втім, звісно ж, політична діяльність Рафаеля Глюксманна не обмежується виключно питаннями України. У 2018-му році він став одним зі співзасновників лівоцентристського руху Place publique, а вже наступного року очолив спільний список із французькими соціалістами на виборах до Європарламенту. Після обрання євродепутатом він став головою спеціального комітету із протидії іноземному втручанню в демократичні процеси Євросоюзу.

Та справжнім політичним проривом для Глюксманна стали вибори до Європарламенту 2024 року. Тоді спільний список Place Publique та Соціалістичної партії отримав 13,8% голосів, посівши третє місце та майже наздогнавши президентський табір Еммануеля Макрона, який набрав 14,6%. Для порівняння, на попередніх виборах 2019 року результат його списку становив лише 6,2%.

Водночас, українське питання стало для Глюксманна ще й принциповою червоною лінією всередині лівого табору Франції. Після виборів 2024-го року він публічно заявив, що будь-яке об'єднання лівих сил має включати беззаперечну підтримку українського спротиву та європейської інтеграції. І це стало однією із головних розбіжностей із поглядами ультралівого Жана-Люка Меланшона, чиї послідовники якраз виступають за обмеження військової допомоги Києву.

Сьогодні ж Глюксманн намагається перенести свій успіх у Європарламенті на Єлисейський палац. Втім, боротьба за президентське крісло вимагатиме від нього значно більшого, ніж послідовної підтримки України та критики Володимира Путіна. Адже йому доведеться конкурувати з політиками, які мають значно ширший досвід президентських кампаній.

Між Меланшоном і Ле Пен: чи зможе Глюксманн стати президентом Франції

Попри доволі успішну кар'єру в Європарламенті, Рафаель Глюксманн досі залишається відносно новою фігурою у великій французькій політиці. Він ніколи не очолював урядів, не обіймав міністерських посад і навіть не був депутатом французького парламенту. Тож тепер йому доведеться довести виборцям, що він здатен не лише критикувати Росію та захищати європейську демократію, а й розв'язувати проблеми самої Франції.

Сам Глюксманн це чудово розуміє, отже і його політична програма не обмежується лише міжнародними питаннями. Він позиціює себе як соціал-демократ, який виступає за посилення соціального захисту, боротьбу з нерівністю, підтримку французької промисловості та екологічні трансформації.

Водночас Глюксманн намагається дистанціюватися як від економічного лібералізму Еммануеля Макрона, так і від радикальних лівих Жана-Люка Меланшона.

І саме тут починаються головні проблеми його президентської кампанії, адже французький лівий табір, де в теорії Глюксманн міг знайти союзників, залишається глибоко розколотим.

Політик категорично відкидає можливість союзу з партією Меланшона "Нескорена Франція", звинувачуючи її в радикалізмі та суперечливій позиції щодо зовнішньої політики. Водночас сам Меланшон аж ніяк не збирається поступатися своїм нагрітим місцем новому претенденту на лідерство серед лівих.

І це вже безпосередньо відображається на рейтингах. За жовтневим опитуванням Ipsos, Глюксманн може розраховувати на 13 – 15,5% голосів у першому турі залежно від складу кандидатів.

Для порівняння, Меланшон отримує близько 17%, тоді як ультраправа Марін Ле Пен – аж 32 – 33,5%. Тобто навіть після перемоги на внутрішньопартійних праймеріз Глюксманну поки не вдалося обійти свого головного конкурента всередині лівого табору.

При цьому боротися за виборців йому доведеться не лише з Меланшоном, адже частину електорату Глюксманна також складають помірковані центристи, де одним з ключових претендентів на лідерство лишається колишній прем'єр-міністр Едуар Філіпп.

Отже, перед політиком стоїть доволі амбіційна задача – одночасно об'єднати поміркованих лівих, заручитися підтримкою виборців, розчарованих в Еммануелі Макроні, та переконати решту, що саме він здатен протистояти ультраправим на чолі з Ле Пен.

Проблема лише в тому, що навіть перемога Глюксманна на праймеріз не розкриває його справжнього потенціалу. Попри переконливі 66% голосів, участь у голосуванні взяли лише близько 121 тисячі людей. Для порівняння, у праймеріз французьких соціалістів 2011 року в другому турі проголосували понад 2,8 мільйона виборців.

Такий розрив наочно демонструє, що поки найскладнішою задачею для Глюксманна стане не стільки публічна боротьба з Меланшоном чи Ле Пен, а банально – мобілізація ширшого кола виборців соціал-демократів.

Для України ж президентська кампанія Глюксманна цікава насамперед тим, що він пропонує французам зовнішньополітичний курс, побудований на підтримці Києва, протидії російській агресії та посиленні оборонної самостійності Європи. Ідеальниий кандидат, якби можна було голосувати з України. Однак місцевий електорат навряд чи піде голосувати лише з думкою про те, яке з імен в бюлетені стане кращим вибором для українців.

Французи будуть голосувати передусім за тих, хто обіцятиме їм розв'язати внутрішні проблеми країни, які останнім часом тільки загострюються. І тут Глюксманну може банально забракнути досвіду та популярності всередині його рідної країни. Адже шлях до Єлисейського палацу пролягає далеко не лише через усвідомлення російської загрози, а передусім через розуміння того, що саме і чому сьогодні турбує французів у себе вдома.