Василь Симиренко був справжнім візіонером. Він не лише успішно управляв бізнесом, зокрема, у кризові часи, але й зробив чимало винаходів як технолог. Зокрема, спроєктував за новим принципом машину для рафінації цукру. Яким було життя мрійника, винахідника та мецената, розповідаємо у матеріалі 24 Каналу.

Талановитий бізнесмен, геніальний технолог та меценат "до глибини кишені"

Історія роду Симиренків сягає козацьких часів. Відважний предок відмовився зраджувати свої ідеали й присягати на вірність російській імператриці. За це його позбавили усіх привілеїв та статків. Щоб з чогось жити, він почав чумакувати і помер у дорозі, а його дружина та діти опинилися у кріпацтві. Водночас вже його син Федір Симиренко, який першим почав будувати бізнес-імперію, завдяки розвитку "вільних млинів" викупив з неволі всю свою сім'ю.

Разом з родиною Яхненків (у них була спорідненість через шлюб) він створив компанію "Брати Яхненки та Симиренки". Два сини Федора – Платон та Василь – успішно продовжили батьківську справу. Обоє братів проявили неабиякий хист до сімейної справи. Крім того, вони активно займалися меценатством. Про молодшого, Василя, Євген Чикаленко писав: "...найвидатніший, найщиріший українець з-поміж так званих «буржуїв»".

Розуміючи, що йому доведеться продовжувати сімейну справу, Василь у Парижі здобув диплом інженера-технолога з цукроваріння. Він планував пожити трохи у Франції, щоб здобути практичний досвід. Водночас вже через два роки помер Федір Симиренко, і Василь повернувся додому.

Спершу бізнес-справи йшли не дуже успішно. До цього додалися суперечки щодо спадщини. Зрештою, Василь вирушив на Київщину, де відродив напівзруйновану цукроварню. Цікаво, що там він вперше протестував власне обладнання та продовжив ставити експерименти, часто використовуючи підприємство як власну лабораторію. Результат був дуже успішним. Цукроварня почала приносити гарні прибутки, а налагодження виробництва пастили та мармеладу зробило її відомою у різних країнах.

Ще у юні роки Василь долучився до "Старої Громади". Тоді ж він заприсягнувся віддавати 10% від своїх прибутків на потребу справи. Чим краще розвивався бізнес, тим активніше Василь допомагав розвитку української культури. Зокрема, він фінансував видання:

• "Рада";
• "Громадська думка";
• "Літературно-науковий вісник".

Крім того, саме фінансова підтримка Симиренка допомогла врятувати діяльність видавництва "Вік" та журнал "Киевская старина". Також на його кошти вийшла низка книг, зокрема, й декілька перевидань "Кобзаря", переклад українською "Іліади" та інші знакові твори. Крім того, у 1912 він виділив 100 тисяч на потреби НТШ. За ці гроші вдалося придбати будинок для штаб-квартири. Не забув про розвиток української культури та науки Василь і в своєму заповіті. "Товариству для підмоги українській літературі, науці і штуці" він залишив 300 000 карбованців.

Меценат не любив голосно афішувати свої добрі справи й просив інших цього не робити. Проте колосальний внесок Василя Симиренка у розвиток української культури ми відчуваємо і сьогодні.