Кілька місяців перерви, численних поїздок американських представників та обіцянок з боку Дональда Трампа в Truth Social – і от знову анонсовано черговий раунд перемовин між делегаціями України, Росії та США.

Нову зустріч проведуть вже 10 – 11 листопада в Абу-Дабі, але цього разу американці вирішили не обмежуватися лише діалогом з Києвом та Москвою і попередньо проведуть окремі консультації з європейськими партнерами.

24 Канал розібрався в ситуації навколо дипломатичних зусиль Вашингтона, щоб з'ясувати, чого очікувати від майбутньої зустрічі в Абу-Дабі, як змінилися позиції сторін та яким чином Європа таки домоглася права впливати на перемовний процес. Своими очікуваннями від нової тристоронньої зустрічі поділився політолог, проректор Українського католицького університету Дмитро Шеренговський.

популярні відео

Хто представлятиме делегації США, України та Росії на переговорах в Абу-Дабі

Передусім варто розуміти, що майбутня зустріч в Об'єднаних Арабських Еміратах відбуватиметься між делегаціями. Тобто без особистої участі Дональда Трампа, Володимира Зеленського чи Володимира Путіна.

За задумом Вашингтона, учасники мають підготувати основу для можливих домовленостей, які згодом могли б погодити вже безпосередньо лідери держав.

Щодо самого складу цих делегацій особливих змін також не відбулося. Американську сторону представлятимуть посланець президента США Стів Віткофф та його зять Джаред Кушнер.

Обидва вже неодноразово брали участь у переговорах із Кремлем і фактично є головними посередниками Трампа в комунікації з росіянами. Зокрема, саме після їхніх жовтневих контактів із Путіним у Санкт-Петербурзі Москва погодилася повернутися до тристороннього формату переговорів.

Російську делегацію, як вже підтвердили у Кремлі, після перерви знову очолить помічник Путіна Володимир Мединський. Для України цей не самий вдалий уродженець Черкащини далеко не новий персонаж, він представляв він Москву ще на переговорах у Стамбулі в 2022 році, а згодом Мединський повернувся до дипломатичного процесу вже з приходом до влади Дональда Трампа.

Власне, сам Мединський в цій ситуації традиційно сприймається як типовий статист, адже якихось реальних повноважень в нього немає (крім спотворення образу печенінгів і неправдивого трактування подій Північної війни). У цілому, вже давно його репутація склалася таким чином, що сама лише присутність Мединського на перемовинах свідчить про те, що росіяни не налаштовані серйозно.

Натомість остаточний склад української делегації на нову тристоронню зустріч поки не оголошували. Втім, є підозри, що він не зазнає великих змін.

На попередніх перемовинах ключову роль відігравали секретар РНБО Рустем Умєров, керівник Офісу президента Кирило Буданов, його заступник Сергій Кислиця та представники військового командування.

Щодо порядку денного, то він наразі виглядає доволі широким. За словами Віткоффа, сторони обговорюватимуть післявоєнні гарантії безпеки, деескалацію бойових дій, гуманітарні питання та подальші кроки до укладення мирної угоди. Київ, зокрема, допускає як повноцінне припинення вогню, так і окремі домовленості щодо ударів по енергетичній інфраструктурі та безпеці в Чорному морі.

Втім, якщо прибрати офіційні риторичні нашарування одразу від всіх учасників, очікувати реального прориву не доводиться. Дуже ймовірно, що сторони обговорять технічні питання і для закріплення діалогу погодять черговий обмін полоненими, що часто є єдиним позитивним зрушенням на подібних зустрічах.

Ба більше, найскладніші питання залишаються невирішеними:

• Україна наполягає на надійних гарантіях безпеки та відмовляється погоджуватися на нав'язувані територіальні поступки
• Москва навпаки продовжує висувати претензії на українські землі.

Причому сам Зеленський раніше наголошував, що територіальні питання мають обговорювати безпосередньо лідери держав, а не технічні делегації.

Втім, проблема полягає не лише в позиції Кремля. Як пояснює в коментарі 24 Каналу політолог Дмитро Шеренговський, від попереднього раунду переговорів суттєво змінилися і військові, і політичні обставини. Причому далеко не всі ці зміни сприяють досягненню прогресу в дипломатії.

Дмитро Шеренговський

політолог

Якщо говорити про зміни з минулого раунду переговорів, то насамперед варто згадати фактор часу, адже ідея завершити війну до американських мідтермів провалилася. Змінилася також ситуація на полі бою та в тилу, зокрема застосування реактивних дронів, проти яких Україна поки не має настільки ефективної протидії. До цього додаються внутрішня турбулентність у Європі, скорочення видатків на війну та наслідки конфлікту в Ірані. Усе це впливає на перспективи гарантій безпеки, які потребують військових спроможностей, фінансування та політичної волі. США наразі не готові все це забезпечувати, а Європа досі не має спільної позиції. Тому переговори в Абу-Дабі, думаю, зосереджуватимуться передусім на з'ясуванні готовності сторін до конкретних домовленостей

Втім, напередодні цієї зустрічі сталася одна важлива подія – Європа фактично вийшла з тіні та заявила про себе. Поки американці готують нову зустріч із росіянами, європейські союзники України намагаються не допустити повторення ситуації, коли долю європейської безпеки вирішуватимуть без участі самої Європи. І якраз цього разу їхні зусилля, схоже, вже починають приносити певні плоди.

Європа посилює вплив: чому європейські лідери активували зусилля на мирному треку

Поки Дональд Трамп намагається домовитися з Путіним про завершення війни, європейські союзники України ведуть власну дипломатичну боротьбу. Причому за доволі, здавалося б, очевидну річ – право брати участь у переговорах щодо безпеки на власному континенті. Адже від самого початку другого президентства Трампа Вашингтон фактично відвів європейцям роль спостерігачів, залишивши головні переговорні важелі в руках американців.

Особливо ситуацію загострило те, що Білий дім дедалі частіше почав розглядати врегулювання війни не лише як безпекове, а й як економічне питання. Вашингтон обговорює можливе повернення американських компаній на російський нафтовий ринок, зняття санкцій з російського Фонду прямих інвестицій тощо.

Тоді як європейські держави продовжують витрачати мільярди на підтримку України та власне переозброєння. І перспектива того, що Трамп може домовитися з Кремлем про нові економічні проєкти, залишивши європейцям лише наслідки такої угоди, навряд чи когось особливо тішить.

Та останніми тижнями ситуація почала змінюватися. Ще в жовтні представники США провели консультації з Україною та європейськими союзниками в Маямі, а згодом переговори продовжилися в Осло. Там Володимир Зеленський зустрівся з президентом Фінляндії Александром Стуббом, прем'єром Норвегії Йонасом Гар Стере та американським спецпосланцем Стівом Віткоффом.

До обговорень також долучилися Джаред Кушнер, хоч і дистанційно, а також представники ЄС і НАТО. Головними темами стали, власне, територіальне питання, гарантії безпеки та післявоєнне відновлення України.

Ба більше, 27 жовтня Стубб і Стере навіть окремо поговорили по телефону з Путіним, після чого зв'язалися із Зеленським. Причому, як згодом пояснили в українському МЗС, ці контакти заздалегідь узгодили з Києвом, а президент України особисто попросив європейських колег передати російському диктатору певні сигнали.

Таким чином, європейці продемонстрували, що здатні не лише підтримувати Україну грошима, а й безпосередньо брати участь у дипломатичній комунікації із Москвою.

І схоже, що ця активність нарешті принесла певні результати. Як повідомляє Reuters, ще до переговорів в Абу-Дабі американська делегація проведе окрему зустріч у Брюсселі з представниками Франції, Німеччини, Великої Британії, Європейського Союзу та НАТО. Сторони планують обговорити гарантії безпеки для України, майбутню архітектуру європейської безпеки та економічну підтримку української відбудови.

Водночас Дмитро Шеренговський наголошує, що питання безпеки України та Європи сьогодні фактично неможливо розділити – ступінь інтеграції між нами надзвичайно глибокий, особливо в частині виробництва зброї та протидії спільним загрозам.

Дмитро Шеренговський

політолог

Європейці володіють важелями, без яких будь-які гарантії чи мирна угода будуть дуже проблематичними: санкційна політика, фінансування України, військова допомога та відбудова. Але для європейців ситуація створює подвійний виклик. З одного боку, вони не хочуть позбуватися американської парасольки безпеки, а з іншого — не можуть дозволити визначати майбутнє без їхньої участі. Тому європейська активність — це не тільки питання підтримки України, але й бажання знайти своє місце, свій голос у трансатлантичних відносинах.

Щоправда, називати це повноцінним поверненням Європи за стіл мирних переговорів поки зарано. Безпосередньо в Абу-Дабі американці зустрічатимуться з українцями та росіянами без європейських представників.

Однак така можливість впливати на переговорну позицію Вашингтона має неабияке значення, адже саме державам Європи, найімовірніше, доведеться забезпечувати значну частину майбутніх гарантій безпеки, фінансувати саму відбудову України та жити з наслідками будь-якої можливої угоди між Трампом з Путіним.

Тому для Європи принципово важливо, щоб майбутня мирна угода не перетворилася на тичасову паузу перед новою російською агресією. Інше питання – наскільки сам Кремль готовий враховувати позицію європейців, якщо навіть без їхньої участі Москва досі не демонструє особливого бажання йти на компроміси.

Чому не варто очікувати прориву від зустрічі в Абу-Дабі

Втім, попри всі дипломатичні зусилля Вашингтона та поступове включення Європи у переговорний процес, головна проблема залишається незмінною – Володимир Путін досі не виявив готовності до бодай мінімального компромісу. Більше того, Москва продовжує наполягає на своїх територіальних вимогах, а також на розв'язанні "першопричин конфлікту". Фактично, все що пропонує Кремль – капітуляція України на російських умовах, або ж продовження війни та ударів по цивільних.

Напередодні здавалося, що гуманітарна операція в Олешках, так вдало організована українською та російською сторонами, може стати першим кроком на шляху до припинення вогню. Адже якщо в Олешках вдалося домовитися не стріляти, щоб вивезти цивільних, можливо вдасться поширити цю практику на решту лінії фронту. Втім, Кремль поспішив особисто зруйнувати всі подібні очікування.

Прессекретар Путіна Дмитро Песков вже наступного дня наголосив, що Росія не збирається найближчим часом проводити подібні до Олешок гуманітарні місій, а отже і всі надії на потенційне припинення вогню виявилися лише припущеннями коментаторів.

Зокрема, варто розуміти, що Москва досі вимагає повного контролю над чотирма українськими областями, які вона незаконно внесла в свою конституцію ще у 2022 році. Йдеться про Донецьку, Луганську, Запорізьку та Херсонську області.

Крім того, росіяни наполягають на відмові України від вступу до НАТО, обмеженні чисельності ЗСУ та низці інших політичних поступок. Тобто Путін фактично пропонує Києву погодитися на умови, які зроблять Україну беззахисною перед наступним вторгненням.

І саме тут виникає ще одна принципова суперечність, власне, – гарантії безпеки. Україна наполягає на конкретних зобов'язаннях з боку західних партнерів, які дозволили б запобігти новій російській агресії. Зеленський неодноразово наполягав на тому, що це мають бути гарантії, аналогічні до Статті 5 Північноатлантичного договору.

Натомість Москва виступає проти розміщення іноземних військ на українській території та продовжує вимагати відмови Києва від членства в НАТО. І як раз саме 5 стаття найбільше тригерить росіян в цій історії, адже таким чином нове вторгнення чи повна окупація України перестають бути можливими. Отже навряд чи Москва погодиться на подібні гарантії для України, адже тоді вимога позаблокового статусу Києва втрачає будь-який сенс.

Не менш важливу роль відіграє і позиція самого Дональда Трампа, адже останнім часом американський президент посилив тиск саме на Україну, намагаючись домогтися укладення мирної угоди. Фактично президент США, обмежучи роботу Starlink чи обмін розвідданими, відкриває перед Кремлем нові можливості.

Москва може затягувати переговори, розраховуючи, що Вашингтон зрештою вимагатиме ще більших поступок від Києва, аби продемонструвати хоча б якийсь результат від цієї дипломатії.

Дмитро Шеренговський

політолог

Я дивлюся на формат перемовин, виходячи з того розуміння, що сторони мають іти на зустріч із якимось спільним інтересом. Наразі ми бачимо, що з цим є дуже великі проблеми. Сполучені Штати були зацікавлені в тому, щоб швидше припинити війну в будь-якому форматі. Ідея завершити це все до мідтермів провалилася, тому зараз немає куди поспішати. Росія, з іншого боку, зацікавлена затягувати процес, і виторговувати собі час та можливість отримати кращі умови.

Причому, схоже, що навіть у самій адміністрації Трампа немає особливої впевненості в успіху переговорів. Зокрема, держсекретар США Марко Рубіо ще 31 жовтня відверто визнав, що не знає, чи в принципі можливо досягти миру в Україні дипломатичним шляхом. Ба більше, за інформацією "Радіо Свобода", у приватних розмовах із європейськими дипломатами він висловлював сумніви, що Путін взагалі погодиться на будь-яку мирну угоду раніше весни 2027 року.

Прогнози

Чи відбудеться тристороння зустріч Путіна, Трампа та Сі на саміті у Китаї 18-19 листопада?

І поки американський держсекретар доволі скептично оцінює перспективи миру, Олександр Лукашенко вже прогнозує завершення війни протягом найближчих місяців. За словами білоруського диктатора, сторони нібито вичерпали свої ресурси й просто втомилися воювати. Щоправда, жодних конкретних аргументів на користь такого оптимізму Лукашенко не навів.

Тим часом у Дональда Трампа є ще один потенційний дипломатичний майданчик – саміт G20, який відбудеться вже 14 – 15 грудня в Маямі. Вашингтон уже офіційно запросив туди Путіна, а також допускає участь Зеленського. Теоретично це могло б стати приводом для зустрічі лідерів, однак наразі немає жодного підтвердження, що російський диктатор погодиться приїхати до США.

Водночас Володимир Зеленський після зустрічі з Реджепом Ердоганом запропонував Туреччину як потенційний майданчик для тристоронньої зустрічі лідерів.

Дмитро Шеренговський

політолог

Насправді, це скоріше про питання самого майданчика. Наша позиція зрозуміла, адже будь-що, що легітимізує Росію, є поганим. Тому й звучить пропозиція проводити переговори в окремому форматі в Туреччині, щоб Росія просто не з'являлася на саміті G20. Нам потрібно мінімізувати будь-які формати, де Росія почувається зручно, комфортно і посилює свою легітимність.

Втім, це не означає, що майбутня зустріч в Абу-Дабі обов'язково завершиться нічим. Сторони цілком можуть досягти домовленостей щодо обміну полоненими, окремих гуманітарних заходів або навіть часткового припинення ударів по енергетиці взимку. Однак між такими результатами та повноцінною мирною угодою залишається величезна прірва.

Водночас, як пояснює Дмитро Шеренговський, оцінювати результати переговорів варто не за оптимістичними заявами їхніх учасників, а за конкретними домовленостями. Причому він виділяє чотири критерії, на які варто звернути увагу, щоб зрозуміти, чи справді сторони наблизилися до завершення війни.

Дмитро Шеренговський

політолог

Я б оцінював результати переговорів в Абу-Дабі за чотирма критеріями. Чи говоритимуть сторони про конкретні кроки з деескалації та механізми їх виконання? Чи обговорюватимуть способи перевірки цих домовленостей? Чи визначать відповідальних за гарантії безпеки? І чи будуть у цьому процесі європейці? Якщо за цими напрямками буде прогрес, це свідчитиме про серйозність намірів. Якщо ні — це буде лише черговий етап переговорів. Звісно, навіть такі зустрічі важливі, адже вони можуть принести певні гуманітарні результати, принаймні звільнення полонених. Але очікувати чогось більшого, якщо сторони не наближатимуться до цих критеріїв, не варто

Зрештою, головне питання полягає навіть не в тому, чи зможуть Віткофф, Кушнер і Мединський домовитися про наступний раунд консультацій. Значно важливіше, чи готовий сам Путін відмовитися від вимог, заради яких Росія вже майже п'ять років веде повномасштабну війну. І поки жодних переконливих ознак такої готовності немає, а всі розмови про близький мир залишаються радше політичними обіцянками з боку Трампа та, несподівано - Лукашенка, ніж реалістичним прогнозом.